Брате, холодом бузковим змальовано шибки,
і щебечуть загадково красномовні ластівки.
Нині пустка спить у хаті, розметавшись на всю шир,
засвітивши блямкуватий під бантиною «пухир».
І рука не пам’ятає ані клямок, ні дверей —
тільки попіл відгоряє, розгорта з-перед очей.
А було ж — долоні в гривах, у долонях — вухналі,
лемеші блакитноокі, смушок сизої ріллі,
бісівство в міхах роздутих, пересипане вогнем.
Тс-с… Хіба тобі не чути? Їде гість, спішить за днем.
Та звідкіль кому тут взятись, зав’язатись, як сльозі,
якщо дерево крислате на одній стоїть нозі
біля дальньої могили, що у землю увійшла
за десятки літ жалоби од весняного села.
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
Вже голос розповивсь і воленьку святкує… Сягаючи тебе, стає мій клич відлунням. Ой скільки голосів кричало моїм горлом: — Волі! Хліба! Мамо…
Читати далі »