Микола Руденко

Боги та люди

По–різному молилися Природі:
Одні над нею Бога вознесуть,
А хтось — такого більше у народі —
В ній розпізнає материнську суть.

Лише царі не кидали гонитву,
Яку перейняли в сліпих чортів:
Святі чуття, закладені в молитву,
На себе кожен обернуть хотів.

Та хоч царя над світом цим убогим
Підносили, мов сонячне дитя,
Усе ж помазаник той перед Богом
Людиною лишався за життя.

Один лиш раз живого, а не мощі,
Наставив Богом історичний плин.
І мармуровій постаті на площі
Вклонятись мусив грішний землянин.

Рабів замучених вбивала варта,
А голод навіть велетнів боров.
Людське життя ні шеляга не варте —
Скрізь по кар’єрах кам’яніла кров.

І загуло над гнівними синами,
Зриваючи фальшиву позолоть:
— Хай краще цар небесний править
нами,
Аніж боги, що мають людську плоть!..

…Та не ловіть капканами старими
Поета, як малого школяра:
Було це, люди, в стародавнім Римі,
Коли йому вмирать прийшла пора.

20.I.74

Залиште коментар

Увага! Коментарі призначені для відгуку про твір, та його обговорення і дозволені лише українською мовою. Відгуки на інших мовах, а також без змісту, або зі змістом, який не стосується твору, з використанням ненормативної лексики, з великою кількістю смайлів та помилок, з необґрунтованою критикою будуть видалятися.

Cackle