Павло Гірник

Білокур

Яка сопілка журиться за мною,
Які слова намовчує мені?
Пустились квіти, биті сивиною
Край стежечки сльози на полотні.

А там, за ним, де віє хуртовина
І в ясенів полущилась кора,
Іде собі по воду Катерина,
Червоні руки снігом розтира.

— Малюєш, Катре?

— Ні, іду по воду.

— Глузуєш, бабо?!

— Господи прости…

Художнице терплячого народу,
Який не зміг зігріти і вдягти,

Він дав тобі оте, що не купити
За всі звання, чини і тиражі, —
Покласти дикі неминущі квіти
Край свого болю і його душі.

Л там нехай ні донечки, ні енна.
А там нехай і чути на віку:
— На виставку? Та це хіба картина?
Народу, Катре, треба не таку! —

А вже колись — поеми і романи,
Старі листи і слава світова…
Усе знайдеться, як тебе не стане —
І вірні друзі, і гучні слова.

Залиште коментар

Увага! Коментарі призначені для відгуку про твір, та його обговорення і дозволені лише українською мовою. Відгуки на інших мовах, а також без змісту, або зі змістом, який не стосується твору, з використанням ненормативної лексики, з великою кількістю смайлів та помилок, з необґрунтованою критикою будуть видалятися.

Cackle