Незримо, але чітко мінився хмари профіль.
В проміжках між дощами спалахували кохви
і, висвітливши сутінь, заціпеніли в страсі,
бо, як і ти, уздріли провали чорні в часі.
З тих непомітних щілин тягло липкою цвіллю
і листя вибивалось несправжнє, побіліле…
І чувся плач: «Синочку, гіркий мій полиночку,
чого ж ростеш далеко ти на чужім горбочку?..»
Щоб зір не провалився, я притулив долоні —
на пучках і на листях окалини солоні.
То парафін із хмари? Чи захололе світло?
У чорному проваллі полин цвіте сирітно.
Долоні піднімаю, щоб затулити отвір
в проламаному часі, та голос б’є скорботний:
«Ой не впаде ж соненько на твою головоньку…
Ой прийди хоч дощиком та й до свого домоньку…»
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
Вже голос розповивсь і воленьку святкує… Сягаючи тебе, стає мій клич відлунням. Ой скільки голосів кричало моїм горлом: — Волі! Хліба! Мамо…
Читати далі »