— Пет-ре! Іва-не! Ма-рі-є! —
По складах переносимо власні ймення на той бік,
де іскри святкують свою нетривалість,
блукаючий дим назустріч підводиться тихо,
високе полум’я, високий дим, і ми високі.
Сягаємо один одного і рівність свою відчуваємо
з березовим вітром,
що носить пригорщу солов’їв і не знає,
де їх посіять…
Рівна земля під ногами — видно за обрій.
Рівна дорога кінцями на обіч:
підеш ліворуч — знайдеш відлуння,
праворуч підеш — мовчазний камінь,
але всюди-усюди знаки на твою присутність,
бо всюди з тобою простір…
І всюди крилом ти відділений від неба.
— Еге-гей! —
Змикаєш губи, і стільки в тобі тих слів, стільки
неназваної радості,
що пальцем виводиш її на глині, гострієм на камені,
вогнем на бересті…
— Гей! — І клич даленіє до крапки.
— О-ой! — в стрілу розгортається вигук,
а поміж тими крапками — стільки можливостей захвату,
така вірогідність бути променем,
що ділиш простір на «все» й «порожнечу»
і швидше вигадуєш слово «сумнів»…
Гасиш багаття, заповзаєш в спальник
і думаєш наостанку,
що треба перевірить перемет на світанку.
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
Вже голос розповивсь і воленьку святкує… Сягаючи тебе, стає мій клич відлунням. Ой скільки голосів кричало моїм горлом: — Волі! Хліба! Мамо…
Читати далі »