У жінок такі тривожні очі,
мов пожежа на крухкій стерні.
І пече сльозою “Київ — Сочі” —
найчерствіший поїзд — по мені.
Не ридайте, журавлі, журою,
припильнуйте — вишні зацвіли:
ген застиг нежданною зимою
отчий сад — од Росі до Сули.
І дзвенять,
немовби бють
на сполох,
мов ховають радощі мої,
цвіркуни в покинутому полі —
бабиного літа солов’ї.
Вона йому тремтіла, як сльоза, і так прозоро заглядала в очі! Він ніби їй нічого не сказав, але ж насправді плакав серед ночі…
Читати далі »
…Так само, як ви не одвернетесь байдуже од скривдженої долею людини, так і я не можу спокійно дивитись на понівечену деревину…
Читати далі »
Любов Господня, мов небесний гай — У ньому стільки див нараз пізнаєш, Коли сягнеш за тайни виднокрай, Аби збагнути: меж Любов не знає…
Читати далі »
Коли перший промінь тонесеньким пальчиком торкнувся темної криги неба, він зовсім не був певний, що весь оцей задубілий огром так хутко розтане…
Читати далі »
Засурмлять електрички в Києві золотоглавім, витрушуючи на всі боки геніїв нових, а я собі стану на вершечку хисткого полум’я любові твоєї, Біла Церкво моя…
Читати далі »