Микола Хвильовий

Бараки, що за містом

І

Юхим підійшов до паркана й прочитав такий плакат: Товариші!

Тероризуйте тил ворога. Бийте німчуруї Бийте гайдамаччину. Наше військо недалеко. Хто не з нами, той проти нас.

Підпільний ревком

Д'ех! Мать твою бог любив! І тут же Юхим подумав про Мазія: — Так... Розумію... Ну, держись, Мазію! Посмотрим твою ухватку. Потім заложив руки в кишені і, посвистуючи, пішов до бараків. Це було вдень.

II

Розсипається небесний дріб по даху і співають ринви одноманітну пісню в переливах легкого дзвону. Тиха осіння ніч, коли темно, як сажа, а десь запізнився невідомий птах вилетіти на південь. Над бараками ліхтар примружив своє старече око, засльозився, з сумом дивиться на провалля. Біля города присіли бараки, а далі ховаються провалля, де навалено сміття з містких будівель, з помийних ям. А цвинтар, що праворуч, зарився в стоси жовтого листя, і по коліна загрузли могильні верби... Ну і прислухався Мазій, санітар барачний, і чути було — шарудять у листях мишенята дощовитої осені. То падають дрібненькі ґорошинки, щоб напоїти землю невеселим сумом. Холодно. Вітер іде широкою вулицею, добігає до бараків і тоді з важким духом трупів несеться до провалля, щоб заритися в сміття. До бараків, у двір, крізь ворота просунулись рейки, що провели в п'ятнадцятому році, коли з далеких сопок Галичини привезли ранених. Але зараз не видно рейок — темно, як сажа. ...Ах, Німеччино, Німеччино! Кожного дня заганяєм у ворота чотири-п'ять вагонів напівтрупів, і бараки повні до неможливости.

Тягнуться потяги без станцій, без води, бех хліба на батьківщину — і приходять потяги до бараків. ...І от до Мазія прибіг Юхим, кинув спрожогу: — Ну, єсть плакат! — Що кажеш, Юхиме? Мазій дивиться двома ярками. Від нього йде труповий дух. — Кажу — прояви себе! І розповів: треба товаришам підсобити. Одним словом, приштокати. Мазій думає не довго і вже гудить голосом польової порожнечі: — Це можна... Чого ж не можна? Юхим дивиться непевним поглядом: — А не брешеш? — Навіщо брехати? — Ну, тоді слухай: давай конкретно абсудим. Скажемо так: зробити треба. Це ясно. А як зробити — подивимось. Згодний? — Згодний. — Дивись... Щоб, значить, вийшло все в акурат і нікоторої змєни від тібє не було. ...Отже, в цю ніч ухвалили так: одного обов'язково приштокати, а далі буде видно.

Окупація — слово не наше, і прийшло воно з темних країв, щоб захмарити наше блакитне небо. Ходять по городу каски, суворо дивиться голуба одіж. Не голубіють дні. Мовчки бунтують вулиці, мовчки бунтує завод- 1 порожньо очам, мов о дванадцятій годині ночі в обложенім місті. Мочить дощ і шлики з червоними китицями й червоними поверхами. Звичайно, з наших. Але чорно на душі. І шкірить зуби почуття помсти, і хочеться клацнути. ...Окупація — слово не наше.

Від Мазія Юхим пішов до Оришки. Були у неї інші санітари, так би мовити, товариші Юхимові. «Разговори розговарювали». Говорили про доктора — старшого лікаря та про інше. Ну, і лаяли — всіх лаяли. Навіть мерців і хорих. Сказав один: — А не помічаєте, хлопц.і, як старший лікар почав хвостом крутити? Це не спроста. Юхим наставив вухо. — Невже і він прочитав плакат? Гм! І чогось образився: — Понімаєш, «хвостом круте». Думаєш, тібє спужався?

Регочеться санітар: — Що це ти, Юхимушко, чи не з Мазієм побував? Здригнув Юхим: «В акурат влучив»: — Перехрестись. Який мінє антирес? — Та хто його знає! Мазій чоловік темний... А другий розповів: — Проходжу це я, братці, біля кладовиська. Дивлюсь—щось блукає там. Перелякався я, бо темно було. А потім кричу: «Хто там такий?» Не відкликається. Взяв я тоді на бугайця: «Хто там такий? Стріляти буду». Не відкликається і йде до мене. Конче перелякався я, але стою. Коли це підходить. Дивлюсь — Мазій. «Чого ти тут шляєшся»? — «Могилу,— каже,— рив».— «Це уночі?» — «А не все одно: завтра ж знову штук двадцять закопаємо». Отакий! — Та то його, мабуть, мерці збили з пантелику. Уже нічого йому не страшно. — Воно так. Та його вже страшно становиться. Юхим заспокоївся й покликав у сіни Оришку. Така й така історія. Думаємо одного приштокати. Сам бачив плакат. Оришка: — Ну їх до чортової матері! Не зв'язуйся. Коли б чого не вийшло. Юхим поважно взявся в боки: — Сайдьоть! Лиш би тібє турботи не було. А потім пожартував: — Мінє що — як треба, то й жисті рішусь. Пайдьош на похорон, музика заграє марша... Отже, говорили ще й про іншу справу, бо помітив Юхим, що Оришка підморгувала комусь. — Ти гляди, щоб нікотрої змєни. Нащот змєни я чоловєк пронзитєльной. Оришка в знемозі похилилась Юхимові на груди. ...А за дверима ринви співали одноманітну пісню в переливах легкого дзвону.

III

Чи не здається вам, що ми вже давно в бараках, де труповий дух? Га? Суєта. Суєта. Суєта. Хіба можна кожного зводити у ванну після довгої дороги без станцій? ...Потім рили величезні ями й кидали туди необмиті, чорні, виснажені цурпалки живого м'яса. Не чекали й смерти — валили на підводи й везли на цвинтар. Везли на цвинтар наших полонених, що були в Німеччині. Отже, праця на дві зміни. Лікарі ходили по палатах розгублені, сестри й служанки без ніг.

Носії. Носії. Носії. ...Мазій і Юхим теж. І через край переливається в палатах стогін — чорний, смердючий. І вовтузяться люди й шукають виходу, ніби пацюки, що попали в раковину з рідким калом. Душить труповий дух. Не чути сміху в палатах. Але не можна ввесь час у такій задусі. Виходять на повітря й з жагою ссуть його, як телята материні груда. ...Пройшла Оришка. До Юхима каже: — Це не завод пахне. А Юхим вуглем стоїть, думає: — Без сумлєння. І Мазія очима шукає. ...Палатські служники ліками пахнуть, і все це народ, так би мовити, під знаком запитання. Ядерні баби, звикли жирувати з хорими, і пухкі та смачні, недарма на «хорих» порціях одгодовуються. Котлети, а не баби! От і з Юхимом: нежонатий хлопець, а підморгує не одно бабське око. ...Ну, а Оришка уїдлива, шоколадна баба. Одразу до своєї палати принадлива («Карі глазки, де ви окрились? Мінє заставили страждать») . Оришка в аптеці крутиться. «Дохтурь!» Як нема фельдшера, то й сама ліків дасть: . — Що вам требується? Оліум ріціні? І регочеться. — Ги! Ги! Хоч окуляри на носа натягай. — ...У-ух, ти! Шльондро непідтикана! У Хранцію надумала їхати, чи що? Іще гигоче, шоколадна, а груди, ніби холодець, тіпаються. ...Набачив Юхим Мазія — покликав, убік одвів. — Ну, що? Може, передумав? Мазій на цибатих ногах до сонця тягнеться, баньками з безодень виблискує. Що він думає, ця мавпа з зоологічного? А говорить спокійно, наче дитина конфету ссе. Напевне, від трупового духу заморока найшла. — Згарбаємо — не писне! Юхим хвилюється: — Завела сорока про Якова. Ти ділом говори. Що за манєра? От падазрітєльной! Одрубав Мазій: — Не віриш, то йди!

Заблимали очі: — Мінє усьо одно. Підсобити треба товаришам. Возьми в унімання... А ти вола, мабуть, перетягнеш... Значить, сьогодні? ...Увечорі зійшлись біля Оришчиної кімнати. — Все готове? — Все. Тоді вже насувалось сіре рядно осіннього вечора. Пішли до Оришки: поки стемніє. Оришка з Юхимом жартували на кроваті. Борюкались. Мазій пахтів цигаркою на палатській лаві — білій з голубим блиском. В Оришки не очі — поросята кувікають. Натягнула на Юхима млинця (кашкета цебто) і на вухо телеграфує: — Нащо цього привів? Погратися не дає. Ги! Ги! Взяв Юхим Оришчине вухо в зуби: — Мовчи! Хай сидить. Поспіємо. Від борюкання кімната повна спеки. Оришка мов сонце, що за обрій перевалює. П'ють воду, прицмокують. Потім відпочивали. Каже Оришка: — Чого ти, Мазію, такий непривітливий? Мазій у вікно дивиться, де огні по бараках ходять — хорих переносять. Мовчить. Як пугач. — Скоро год у нас, а все однаково й! Це Оришка, і проглинула: — Кажуть, з мерцями приятелюєш. Ги! Ги! Мовчить Мазій. Безодні у вікно вставив. ...Ще пожартували. І от вечір провалився в темряву. Юхим загортався: — Мабуть, ходім! Підвелись. А Оришка Юхимові підморгує, щоб спати приходив. «Тяжолоє положеніє: мужчин война перевела». От... Та, бачите, на дворі гомін глухий пішов. Наставили вуха. Оришка: — Кличуть... Неначе як хворих привезли. І крикнуло за вікном: — Виходь! Юхим досадливе махнув рукою: — Подаждьош, не пужар!.. ...Зійшли з ґанку в багно. Двір увесь шумить. Поліз у кашкет Юхим:

— Ховай струмент. Діла сьогодні не буде. Пішли за натовпом до рейок. ...А під навісом, де вагони,— лампи та свічки бігають. Сунеться з вагонів скигління і йде в болото. Метушився вартовий лікар: — Ану, хлопці, дружніш! А хлопці й так ледве ходять. Учора цілу ніч носили цурпалки живого людського м'яса, В палатах повно. Вже ніде ставити носилки. — Отже, «дружніш». Підожди, скоро вже прийдуть, загетьманують. ...У палатах крик: — Куди несете? Ніде. Несіть у шосту. — Там уже наставили. — Ну, в десяту. — А... йди від гріха... мать твою так! Чого так язиком ляскати? ...Тільки ринви співають пісню в переливах легкого дзвону. — ...Земляче! А, земляче! Дай, друже, водички! Мазій наставив свої глибокі ярки. — Багато вас... Все одно завтра в яму. Хорий з жахом подивився на Мазія й заскиглив. Підбіг Юхим: — Сматри! І послав кудись у повітря «в бога і богородицю». Пахло трупами.

IV

Цвинтар — невеселе місце в нашій республіці. В'януть трави біля могил. Зализує на могилах свої рани осіннє сонце, потім крутить хвостом і ховається за небесним тином. Уранці копали братерську могилу. Гризуть мотики землю, а лопати навалюють невелику сопку, і дивимося на неї з сумом. ...Мазій стоїть з мотикою в ямі, а Юхим — з лопатою на гс'рі. Інші пішли обідати. — От дух, аж сюди чути,— сказав Мазій. Сказав незадоволено Юхим: — Не могу я більш терпіти, вашого духу слухати. І дивиться на Мазія: — Розумієш: треба завод одкривати. Надоїло мінє. Хіба це робота з мерцями? Так, недоразумєння. Потім говорили про сьогоднішній нальот. Так би мовити, про діло плакатне. ..-Летить під кирки земля, бризками розсипається. Росте сопка біля ями.

Сонце востаннє крутнуло хвостом і пішло в безвість. Пішли й грабарі. Яма була готова. Глибокої ночі піде сюди важкий труповий дух. Смеркає. Смеркло. Від бараків відходять захмарені заулки. Темніє в кварталах — ліхтарів нема, а будинки сиротливі, непривітливі. ...Юхим і Мазій цілу ніч вільні — копали. Повечеряли й пішли. Мазій ступає від бараків кішкою, в довгих незграбних ногах оксамит. Щоб не чути, щоб вийти до заводських воріт кішкою. Юхим каже в долоню: — Ша! А сам спотикається, як монополька. ...За десять кварталів — свисток. Пішов по кварталах і тільки за проваллям стих. Зупинилися. Прилипли до паркану. Мазій дивиться двома безоднями — очі глибоко пішли під лоб, тільки блиск майорить. Борода чорна, як ніч. У Юхима усики з кота. На голові кепі млинцем. — Ну, от і дивись унімательно. Як підійдемо до пекарні, то й абсуди свайой головой. Мазій струснув із свитки дощ. Мовчав. А Юхим кулеметив. Витяг з багна ногу — багно крюкнуло. — Здаровий ти мужик і в арманську був. А тут ради салідарности. Я, брате мій, катєльщиком був. Салідарность — первоє діло. Мазій брав саженні кроки, і знову багно крюкнуло. ...Біля пекарні розлетілись вулиці, а далі хмурі димарі на чатах. Уже видно. І видно ще на чатах каску. По дошках провалюється гул кроків — розмірене, мов маятник. Через плече гвинтівка. — Бачиш? Ну, тепер прояви себе. Ти їхню манеру зучив. Відповів спокійно, як дощ: — Що ж, діло ясне: зайдемо з того кінця — і не писне. Юхим потер руки. ...Із заводу зрідка спотикаються молотки... А може, то кузня, що край села стоїть? Завод іще жевріє, тільки готується вмирати, коли замовкне останній цех. Юхим з погордою сказав: — Катєльшики. Це тобі не село: підло жив бабу під бік і спи. Тут не засньош! ...Чорти його знають: все-таки боязко. Скільки не говори, а треба ж і діло робити.

Д'ех, мать твою бог любив! Націлився вже Юхим лізти, а Мазій тут зашепотів щось. — Ну? Сказав суворо й уперто: — Отож тепер мене слухай. - Ну? — От тобі й «ну». Юхим затривожився: — Що ти такий падазрітєльной... От манера! Каже Мазій спокійно: — Цього чоловіка ти мені даси. — Це того? — Та його ж. Повеселішав. — Бери без сумлєння. — В тім-то й річ: допомагати прийдеться. До ями потягнемо. Треба хоч одного живого зарити. Юхим витріщив очі. Юхим не розуміє. А Мазій рішуче одрізав: — Не хочеш, то я піду додому. Не буду й руки каляти. Замжичило дрібно й холодно. От історія! Думав-думав, а думи ніяк не йдуть. Випалив: — Сатана ти, а не людина. Не можу я на таке діло піти. А піду. Потом, як я чуствую, поддєржку треба. Крізь мжичку чути було, як провалювався по дошках гул кроків. ...Мазій поліз. А за ним поліз і Юхим. Раптом біля заводу стихло. Тротуар замовк.

Ну, і що ж? Як же далі? Далі зв'язали віжками, забили хусткою рота й потягли живе тіло по вулиці, а потім по завулках. Звичайно, притягли на цвинтар до тієї ями, що рили вдень. А яму вже зарили, свіжа могила стоїть. Чули — од'їхала фура. Колеса відходили по бруку. Коли розрили свіжу сопку, з могили ще плазував кволий стогін. То цурпалки живого м'яса, що все одно скоро підуть у вічність. ...Смерділо трупами. Мазій поставив над ямою зв'язану голубу людину й штовхнув її. Гупнуло. Застогнало. Ну і діла!.. Мать твою в боженят піднебесних!

Сказав Юхим:

— Сволоч ти, і квит! ...Повернулись захмарені заулки. Крюкало болото. Підступали бараки й важкий труповий дух. В палатах бігали огники. Але то — не весело. Що тут казати — не весело. Десь далеко за городом стогнало тіло. Мабуть, умирало на чорних ланах. ...Д'ех! Не голубіє на душі! І праворуч Дніпро, і ліворуч Дніпро. І похилила в розпуці свою голову моя мила Слобожанщина, щоб слухати свою зажурну осінь. ...Рипнули перелякано ворота у барачний двір. ...А далеко гуділо радіо на тисячі гін про журбу нашої невеселої країни.

V

Дощ ущух. Світанок ішов із сходу ледаче, довго. Потім брів сірий день, зазираючи в калюжі. Хмари низько стояли над самотніми бараками. Хмари придавили одним краєм західні квартали міста. ...З города тягнулись клячі з калом. Ну, а від заводських воріт сунувся натовп голубих людей. Попереду біг гладкий собака з обірваними вухами. Іноді собака зупинявся, нюхав землю, тоді зупинялися й люди. Але це на момент. Ішли далі. І от — Юхим ускочив до Мазія. — Шукають... з собакою... Мазій спокійно сказав: — Хай шукають. — Ну, а як найдуть? — Не найдуть. ...Юхим побіг до Оришки. Баба в обійми його: — Ходім, Юхиме, пограємось. Оришка вартувала всю, ніч. Недавно з ліжка підвелась. Пахне від неї ліками й ядерним бабським тілом — пухким та солодким, як медяник. Одштовхнув Оришку: — Куди там гратися... З собакою. І заметушився по кімнаті. Оришка розіпріла — сон солодкий. Очі поросятами кувікають.

— Та що таке? Розповів Юхим: так-то й так-то — біда. Перелякалася баба. Спідницю схопила. Одягається. Дивиться у вікно. Видно — бігає собака на цвинтарі, а потім біля свіжої могили гавкає. Гавкає, не відходить. І розривають уже голубі люди свіжу сопку. Скрикнула Оришка: — Боже милосердний! Червоні шлики вже бараки оточили. Ну і спека! Зовсім збожеволіла — до старшого лікаря посилає. Впросити, значиться. — Тьху! От хранзоля дурна. Ще побіг до Мазія, а той, як папуга, завів: — Не найдуть! Що тут робити? Вилаявся в «бога й у богородицю» та й пішов у палати. От. ...А на цвинтарі вже вирили чоловіка голубого, і барачний лікар так визнав: умер від задухи, отож живим закопали. І рветься вже собака до бараків, нюхом чує, де злодії. Пустили собаку. І самі пішли. Із старшим-голубим барачний лікар іде. І вже виганяють з палат. — Ста-нов-и-ись! Отже, по-солдатському: становись. Збились у купу санітари й санітарки. Не так. У шеренги треба. Гомоніли. Гомоніли. Гомін стих. Держали стих. Держали собаку за нашийника, а потім пустили. Знову пішов дощ, у калюжах булькає. Обнюхує собака кожного — мовчить. А добігла до Мазія — загавкала. Вивели Мазія з шеренги. ...Ех, Юхиме, Юхиме! Загавкала й біля Юхима. — Виходь! Потім повели до старшого лікаря допит чинити. Юхим каже:— Нічого не знаю. А Мазій ярками подивився й байдуже кинув: — Ну да, живого закопали. ...Вивели їх у двір і повели в місто. Дощ знову вщух.

Було це тоді, коли міські вулиці сонно прислухалися до тиші. Город спав. Тільки тротуари де-не-де глухо одмірювали кроки вартових. ...Втретє розривали свіжу могилу, що на цвинтарі біля бараків. Струпішали цурупалки людського тіла. Сморід. Не чути було, як співали ринви одноманітну пісню в переливах легкого дзвону. А збоку шаруділи в листях мишенята дощової осені. Крізь туман бараків майже не видно. Видно постаті край ями. Верби йдуть за місто до провалля, де вмирає тіло. І от біля ями із зав'язаними руками стоять—Юхим і Мазій. Ясно? Скільки шликів? — Ховає туман. До Юхима: — Ну, кажи: жидам продався? Мовчанка. — Ух, ти, жидовська пико! Важкий кулак гупнув в обличчя. Одскочив убік, став біля верби. Це — Юхим. ...Коли могилу розрили, біля ями поставили Мазія. — Лізь! Усяка буває смерть, це зрозуміло, і буває смерть, коли від неї смердить трупами. Промайнула мисль. Юхим зиркнув на яму і кинувся в туман. Де руки? Нема рук! ...Бац! І затріпотіло живе серце, а потім луснуло. Кров поточилась у листя. Іще чути було: — Ух, ти, жидовська пико! ...Над цвинтарем проходив туман важкий — осінній. ...Всяка буває смерть, і буває, коли від неї смердить трупами. — Лізь! Мазій подивився безоднями в туман і поліз у яму, в гору людського м'яса. ...Це було тоді, коли міські вулиці сонно прислухалися до осінньої брудної тиші. ...Дощ знову вщух...

 

Залиште коментар

Увага! Коментарі призначені лише для відгуків про твір та його обговорення і дозволені виключно українською мовою. Відгуки іншими мовами, без змісту, з використанням ненормативної лексики, з великою кількістю смайлів та помилок, а також з необґрунтованою критикою будуть видалятися.

Cackle

Інші твори автора

Інші твори в розділі «Микола Хвильовий»