На гребені всіх сил — навспак! навскач! навплач
Осонним полем, де — як на долоні...
Метався сонця посивілий м'яч
Під шквальний рев сліпучих стадіонів.
Цей форвард був, як бог. Він бив — як бог:
Спітнілі крила рвались крізь футболку!
В підкаті — двоє; обійшов обох!
Ішов — як голіруч ідуть на вовка,
Йшов — як орач: лишалась борозна,
За ним уже із ніг збивались троє...

А він був поза грою, і не знав,
Що він уже віддавна поза грою.

...Іще удар — прицільно, в кут воріт!
Зривались оплески й летіли, мов троянди!
Він задавав той лютий, хижий ритм,
В якому навісніла вся команда!
Він грав, як грають свій останній матч!
Вже всім ввижались лаври для героя,
І воротар виймав із сітки м'яч —
І знову виявлялось: поза грою...

Він захлинавсь. Він триста раз прокляв
Ці цвяхи сонця, вжалені у скроні,
Цих чорних суддів коршунський конклав
І ці атаки з присмаком агоній.
Де ж та межа, летюча і хистка,
Той крок-в-ніде, що душу рве на спайки?

Він озиравсь, чекаючи свистка, —
Як гальмівного виляску нагайки.
Які вже там рекорди і звання!
Тож врешті, підійшовши під ворота,
Зіщулився — і вдарив навмання —
І в свисті небо розідрало рота!..
І глум поповз, задушливий, як змій,
І навіть тренер вилаявсь сердито,
Що отака нагода, Боже ж мій,
І навіть не офсайд — і не забити...