Щось є величне, і горде, і щемливе до неймовір'я
У цих почерках материнських, що пишуть славу
дітей.
А діти дощем проливаються на це краснодонське
подвір'я,
А діти їх дітьми лишились, прорвавши греблю
смертей!
Давно одкипіли ті сльози! Та шурфи оті незагоєні,
І знов вони разом з дітьми у прірви оті летять,
Галстуками їх перев'язують, честь віддають їм
воїни,
На сивих вустах скорботних дітей їхніх
бачу печать!
Їм з кожною зустріччю знову потрібно усе пережити,
Пройти крізь усі тортури дитячими тими грудьми,
Зірку, на лобі вирізану, заполоччю перешити,
1 жити, сміятись і жити, і бути живими людьми!
Течуть мільйонні потоки, схиляються роки і роки
Перед молодогвардійцями – бронзове їхнє лиття...
А їм з-під мільйонного тупоту вчуваються тихі
кроки,
І діти, крівненькі діти, у шурфи летять і летять...
А діти, білі метелики, влітають на їхні подвір'я,
А діти просять автографи з Фадєєвим коло грудей.
Щось є величне, і горде, і чисте до неймовір'я
У цих почерках материнських, що схожі на почерк
дітей...