Мойсей Фішбейн

Альберто Рохас Хіменес прилітає

Між пір’я, що серед ночі жахає,
між магнолій, між телеграм,
між вітром південним і західним, з моря, —
ти прилітаєш.

Під похованнями, під попелом,
під замерзлими черепашками,
під останніми земними водами, —
ти прилітаєш.

Ще нижче, між дівчат-потопельниць
і сліпих рослин, і розірваних риб,
ще нижче, між хмар, ще раз
ти прилітаєш.

Поза кров’ю й кістьми,
поза хлібом і поза вином,
поза полум’ям, —
ти прилітаєш.

Поза оцтом і смертю,
між гниття і фіалок,
з голосом своїм небесним, зі своїм вологим взуттям, —
ти прилітаєш.

Понад депутаціями й аптеками,
і колесами, й адвокатами, й суднами,
й червоними щойно вирваними зубами, —
ти прилітаєш.

Над містами, де покрівлі запали,
де жінки огрядні розплітають коси
руками широкими, гребінцями загубленими, —
ти прилітаєш.

Поряд льохів, де в тиші зростає вино
з каламутними, теплими руками,
повільними руками з дерева, що червоне, —
ти прилітаєш.
Серед льотчиків зниклих,
поряд каналів і тіней,
поряд похованих лілій, —
ти прилітаєш.

Серед пляшок гіркого кольору,
серед кіл ганусових і лиха,
здіймаючи руки в плачі, —
ти прилітаєш.

Над дантистами й конгресами,
кінотеатрами, тополями й вухами,
в новому костюмі, з очима, що гаснуть, —
ти прилітаєш.

Над твоїм кладовищем без мурів,
де збиваються з курсу матроси,
де падає дощ твого скону, —
ти прилітаєш.

Коли падає дощ твоїх пальців,
коли падає дощ твоїх кісток,
коли падає твій мозок і сміх, —
ти прилітаєш.

Над камінням, що на ньому ти танеш,
збігаючи вниз, до зими, вниз, до часу,
коли твоє серце краплинами падає, —
ти прилітаєш.

Ти не там, у полоні цементу
і чорних сердець нотаріусів,
і розлючених вершників:
ти прилітаєш.

О мальво морська, о мій рідний,
о гітаристе, вдягнений бджолою,
це неправда — стільки тіні в твоїм волоссі:
ти прилітаєш.

Це неправда — стільки тіні тебе переслідує,
це неправда — стільки мертвих ластівок,
стільки темних жалобних просторів:
ти прилітаєш.
Чорний вітер Вальпараїсо
випростує свої крила піни й вугілля —
підмітає небо, де ти проходиш:
ти прилітаєш.

Є пароплави й холод мертвого моря,
і гудки, й місяці, й запах
завтрашнього дня, дощу та брудної риби:
ти прилітаєш.

Є ром, ти і я, і моя душа, де я плачу,
і нікого, й нічого, — лише сходи
і поламані східці, й парасолька:
ти прилітаєш.

Онде море. Я спускаюся вночі й чую,
як ти прилітаєш під морем безлюдним,
під морем стемнілим, що сповнює мене, —
ти прилітаєш.

Я чую крила твої, твій повільний політ,
і вода мерців б’є по мені —
мов сліпі мокрі голуби, —
ти прилітаєш.

Ти прилітаєш, сам, самотній,
сам серед мерців, назавше сам,
ти прилітаєш без тіні, без імені,
без цукру, без рота, без трояндових кущів, —
ти прилітаєш.

Залиште коментар

Увага! Коментарі призначені для відгуку про твір, та його обговорення і дозволені лише українською мовою. Відгуки на інших мовах, а також без змісту, або зі змістом, який не стосується твору, з використанням ненормативної лексики, з великою кількістю смайлів та помилок, з необґрунтованою критикою будуть видалятися.

Cackle