…А ти викуй мені, зозуле,
мідний вік.
А ти викуй мені, зозуле,
срібний голос.
А ти викуй мені, зозуле,
золоту підкову…
“А нащо тобі, парубче,
мідний вік? —
Чи його надовго стане…
А нащо тобі, парубче,
срібний голос, —
і срібло дзвенить до часу,
а ота золота підкова —
яка з неї користь?”
З мідного віку
хай би виросло дерево.
Зі срібного голосу
я зів’ю задуму,
прив’яжу її до підкови,
а підкову закину
в небо…
Може б, люди
побачили?
Вона йому тремтіла, як сльоза, і так прозоро заглядала в очі! Він ніби їй нічого не сказав, але ж насправді плакав серед ночі…
Читати далі »
…Так само, як ви не одвернетесь байдуже од скривдженої долею людини, так і я не можу спокійно дивитись на понівечену деревину…
Читати далі »
Любов Господня, мов небесний гай — У ньому стільки див нараз пізнаєш, Коли сягнеш за тайни виднокрай, Аби збагнути: меж Любов не знає…
Читати далі »
Коли перший промінь тонесеньким пальчиком торкнувся темної криги неба, він зовсім не був певний, що весь оцей задубілий огром так хутко розтане…
Читати далі »
Засурмлять електрички в Києві золотоглавім, витрушуючи на всі боки геніїв нових, а я собі стану на вершечку хисткого полум’я любові твоєї, Біла Церкво моя…
Читати далі »